ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ І ВАРТЕ БУДЬ-ЯКИХ ЗУСИЛЬ І БОРОТЬБИ!

«Навколо тебе створюють такі умови, щоб ти думав тільки про одужання, про те, що ти маєш жити»

Пацієнтка LISOD, Міла Реутова, яка проходила лікування від раку шийки матки, вирішила розповісти свою історію. Можливо, когось вона надихне на подальшу боротьбу, комусь надасть оптимізму та впевненості. А хтось зрозуміє, що коли призначене лікування не допомагає, то треба порадитись з іншим фахівцем.

Ми б хотіли, щоб таких позитивних історій було якнайбільше і щоб рак залишався в пам'яті людей лише неприємним епізодом, складним періодом у житті.

1. «Я завжди була дуже енергійною, але у лютому 2015 року все змінилося. Я відчула дискомфорт та біль унизу живота. Звернулася до поліклініки за місцем мешкання — і гінеколог призначила антибіотики. Два місяці я справно виконувала рекомендації, робила УЗД, але краще не ставало, і в квітні потрапила до стаціонару. Там мені зробили біопсію. Побачивши висновок, лікарі сказали, що треба уточнення, і дали направлення до Онкоцентру. Оскільки гістологічне рішення було на руках, я знайшла в інтернеті, що це рак шийки матки. Так я дізналася про свій діагноз.

У мене був шок. Спочатку було бажання все кинути, поїхати кудись у глуху місцину, і там тихенько доживати, щоб не мучити ні батьків, ні чоловіка. У той момент саме чоловік став моїм каталізатором та рушійною силою. Він мене весь час штовхав уперед. Він мене дуже підтримав, запевнив, що ми боротимемося разом, і він зі свого боку зробить усе, що зможе.

В Онкоцентрі сказали, що потрібна променева терапія, але на той момент обидва опромінювачі у них були зламані, і мені довелося звернутися до Інституту раку. Там призначили багато додаткових обстежень. Скрізь були черги, записи, підготовка... За два тижні мені дивом вдалося отримати всі результати. Через втрату часу, якщо за гістологією ставили стадію 2б, то після всіх обстежень поставили 3б.

А потім ніхто не міг вирішити, що робити далі та з чого почати. З променевого відділення відправили на консультацію до хірурга, звідти до хіміотерапії, потім знову до променевої. Вирішено було робити хіміотерапію, але через свята сказали приходити через тиждень.

Мене не залишало відчуття, що я втрачаю час. Біль ставав дедалі сильнішим. Чоловік наполіг, щоб я поїхала на консультацію за кордон. Друзі записали мене на прийом до онкогінеколога-хірурга в Ізраїлі. За два дні я була в Хайфі, зробили ПЕТ-КТ. З'ясувалося, що, на жаль, хірургічне лікування вже не можна провести, оскільки пухлина велика. Лікар сказав, що ситуація дуже серйозна, знадобиться тривала терапія. Запитав мене, чому я приїхала до Ізраїлю, де лікування коштуватиме дуже дорого, якщо поблизу Києва є лікарня LISOD. І що він добре знає тих, хто її відкрив, бо працював у ізраїльській лікарні Рамбам разом із професором Кутеном та доктором Бернштейном, що це фахівці високого рівня, які в Україні зібрали хорошу команду.

2. Наступного дня після повернення з Ізраїлю я вже була на прийомі у Алли Вінницької, і мене вразила її прямолінійність. Вона чесно розповіла все так, як є. Я нарешті почала розуміти, що зі мною відбувається і що із цим можна зробити. Я у А. Вінницької прямо запитала — а чи варто взагалі щось робити? Адже операцію робити пізно, сильні болі. Може, не мучити себе, поїхати відпочити на море і все… Вінницька посиділа, подумала й каже: «Я не була б настільки категорична. Я вважаю, що Ваші шанси — 50 на 50. Все залежить від Вас, від того, наскільки Ви хочете жити, наскільки готові боротися. А боротися доведеться – я не скажу, що це буде легко та просто. Я навіть ніяких гарантій дати не можу, бо ми не знаємо, як організм відреагує на лікування. Але якщо Ви будете налаштовані на боротьбу, на життя, то Ваші шанси можуть збільшитися».

Те, що є 50% одужати, мене дуже надихнуло. А те, що LISOD береться за таких пацієнтів, як я, які вже пройшли лікування в інших клініках і потрапили до них на досить занедбаних стадіях, — це вже подарунок для нас. Ось, наприклад, колись мені було дуже погано, я лежала у них тиждень у стаціонарі. Якби я в той момент померла, то всі б казали, що винен LISOD. Але винні були б по суті ті лікарі, які кілька місяців лікували мене невідомо від чого, витрачаючи час. А LISOD бере на себе таку відповідальність!

У LISOD можна розслабитися. Тут немає напруги та гнітючої атмосфери. Тут про тебе піклуються та переживають, ставляться з повагою. Адміністратор розв’язує всі твої питання, він робить так, щоб ти приїхав до Лікарні та у найкоротший термін отримав максимум обстежень та консультацій — усе, що потрібно. Ти сидиш і починаєш розуміти — так, справді, я потрапила куди треба.

Тут не довелося бігати від лікаря до лікаря, робити безглузді обстеження, фахівці самі зібралися на консиліум та ухвалили рішення. Мені запропонували схему лікування – спочатку променева терапія, потім хіміотерапія та регулярний контроль.

Наступного дня після консультації у Алли Вінницької я вже поїхала на променеву терапію. Так сталося, що на її фоні піднялася температура, мені було погано. Я тиждень лежала в стаціонарі під крапельницями. Мене здивувало, що до мене особисто прийшов професор Кутен. Йому сказали, що є пацієнтка зі складною ситуацією — і він сам прийшов до моєї палати з перекладачем, іншими лікарями та медсестрами. Він усміхався, жартував, говорив компліменти, а це ж лікар світового рівня!

Професор Кутен скасував кілька сеансів променевої терапії, мені дали тиждень чи два відпочинку і сказали, що надалі розпочнеться хіміотерапія. Оскільки ми платили гроші наперед за променеву, то за невикористані сеанси зробили перерахунок — і гроші пішли на оплату хіміотерапії. Це також було приємно.

Потім почалася хіміотерапія, я на добу залишалася в лікарні. У звичайних лікарнях, де я лежала раніше, все доводилося везти із собою. У LISOD ти приїжджаєш — і на тебе вже чекають капці, піжама, халат, постіль, яку в разі потреби змінюють двічі-тричі на день. І це все настільки спокійно, з усмішкою — і реально просто забуваєш про те, що ти є онкопацієнткою. Навколо тебе створюються такі умови, щоб ти думала тільки про те, що ти маєш одужувати, про те, що ти маєш жити. Це найголовніше. І весь цей комфорт вартий того, щоб за нього заплатити і отримати таке людське ставлення, турботу, увагу, професіоналізм.

Хімій я боялася моторошно. У мене було багато запитань, я все записувала, приїжджала та питала. На всі запитання лікарі завжди відповідали.

Після першого протоколу лікування основна пухлина зменшилася, стан поліпшився. Але в легенях знайшли метастази. Тому мене перевели на другий протокол і авастин — дуже дорогий таргетний препарат. На авастин у нас не було грошей, але підключилися друзі, знайомі, родичі. У себе на фейсбуці я почала писати про те, що потрібні гроші, відгукнулося багато небайдужих людей.

Авастін я капала рік. Мені рекомендували продовжувати його капати, але ми вирішили припинити. Якщо виникне потреба, до авастину можна буде повернутися. Алла Вінницька мене при цьому теж надихнула, сказавши, що будь-яке рішення, яке ми ухвалимо, буде правильним, і треба в це вірити.

3. Чи змінилося моє життя після лікування? Звичайно. Я завжди шукала сенс життя, своє призначення. Малювати почала ще до того, як виявили хворобу, а під час лікування продовжила. Дякую чоловікові, він мене підтримав і в цьому. Малювала під час опромінення, з температурою між хіміями, ходила на майстер-класи в студії. Це дуже добре переключає, дає величезний ресурс позитивних емоцій, енергії, відволікає від важких думок та поганого самопочуття — це те, що людям в такій ситуації дуже потрібно, бо часто накривають депресії, перепади настрою.

Під час лікування не залишала думка, що ще трохи — і треба повертатися до звичайного життя. А це тяжко. Ти ніколи не будеш таким, як раніше. Хоч би який був чудовий результат лікування, все одно залишається страх, що в тебе це було і це може будь-якої миті повернутися. Онкопацієнтам потрібна реабілітація — фізична, психологічна. Суспільство має ставитися до такої людини з розумінням, бути трохи дбайливішим і добрішим. Але багато пацієнтів з онкологічним діагнозом стикаються з тим, що від них відвертаються, — їх звільняють із роботи, йдуть чоловіки чи дружини...

Насправді всі бояться трагедії. Людина з діагнозом може будь-якої миті померти — то навіщо потрібні ці хвилювання та стреси? Онкодіагноз дуже чітко виявляє, хто тобі справжній друг, супутник життя, хто і як до тебе ставиться. Тому що є люди, які кидають усе та біжать до тебе на допомогу, а є ті, хто каже — та все буде нормально! — і зникають на тижні чи місяці.

Тих, хто пройшов лікування від раку, насправді дуже багато! Але вони соромляться про це говорити, тому що в суспільстві настільки розвинена канцерофобія, що людина, хвора на рак, — ледь не прокажена! І в якийсь момент ми (пацієнти з онкологічними діагнозами) почали спілкуватись. Я організувала кілька творчих майстер-класів для дівчат, які почали проводити Inspiration Onco Talks — мотивуючі зустрічі, на які ми запрошуємо тих, хто має онкодіагноз. Але поодинці багато не зробиш, а разом ми можемо все. Зараз намагаємося створити ресурсний центр для дорослих, які одужують. Шукаємо приміщення, хочемо запрошувати туди лікарів, психологів для тренінгів, майстер-класів. Є багато ідей. Ми хочемо переламати канцерофобію у суспільстві. Хочемо показати, що ми нормальні, позитивні, живемо та радіємо, а не лише просимо гроші. Ми й самі можемо щось дати іншим – філософію, радість життя, підтримку, інформацію та досвід.

Я живу нормальним, насиченим, цікавим життям. Коли захворіла, зрозуміла, що байдуже, скільки ти проживеш. Важливо — як. І коли ти помиратимеш, то згадуватимеш свої останні роки. Тому цей час треба прожити яскраво і зробити все, про що ти в житті мріяв, але з якоїсь причини не зробив, відкладав потім. Потрібно жити зараз, надихати інших людей, адже тебе згадуватимуть за ці миті.

Я хочу сказати всім, хто почув діагноз: рак — це не вирок, не можна опускати руки, здаватися! Потрібно зібрати сили, волю і терпіння і робити все можливе, щоб упоратися з цією хворобою, вирвати в неї хоч кілька років, навіть місяців, і прожити цей час у радості та вдячності! Бо життя прекрасне і варте будь-яких зусиль і боротьби!»